Будь-який мистецький твір є великою таємницею, на розкриття якої можуть знадобитися століття або яка може так і залишитися нерозкритою. Але вважаеться, що саме полотно розкриває найпотаємніше в ремеслі, людській та творчій сутності Митця, є своєрідним літописом його земного Буття. Та досвід свідчить: вивести формулу творої сутності Художника важко. Це та незбагненна в реальності, але в реальності існуюча величина, котру, застосовуючи всі відомі людству математичні операції, вирахувати практично неможливо.

Глядач — немитець — може тільки наблизитися до світу Митця, може лише відчути чарівне відлуння таємниці або пережити той рідкіснй стан осяяння-прозріння, який змусить зануритися його в глибини власної душі.

Інша справа Художник. Цей утаємничиний у творенні нових світів з легкістю визначає складові непізнаного та виводить формулу такої простоти, що приголомшує.

Так, художник Олександр Садовський творчу сутність Митця визначив, застосовуючи просту — з початкової школи — арифметичну дію — додавання: аналіз досвіду минулого плюс повсякденна праця. Але ця «проста арифметика» — результат пошуку та відкриття, складна сполука елементів реального та віртуального світів, концентрація життєвого та художнього досвіду. Універсальність цієї формули зачаровує, викликає захват, і виникає ілюзія легкості осягнення Митця та його Світу. Але це лише ілюзія. Намагаючись збагнути Світ будь-якого Митця, можна переконатися: формула ця — із розряду фундаментальних відкрить, один з основоположних законів, яким користуються для рішення рівнянь з багатьма невідомими.

Ці «невідомі» виявляються і в «рівнянні творчої долі» самого Олександра Садовського.

Наприклад, невідомо, коли ж відкрилася ця містична здатність до художнього перетворення реального світу. Можливо, ще в дитинстві, коли уява — легка й польотна, якою вона буває лише на вранішньому небі життя, — повсякдення оточуючого перетворювала на чарівну картину з рухливини полесками та примхливими контурами. Про «місце дитинства» (про південь Вінничини), в краю, де ще відчутна прохолода лісу, але вже передчувається сухий подих степу, — диптих «Пейзаж з річкою» (2003). Тут відтворено не точний ландшафт і природа Придністров’я, а точно відтворене дитяче сприйняття простору. І досягається це фактурою письма, врубелівським ефектом сяючих самоцвітів, порушенням прямої перспективи та звичних пропорцій. Тут, як у дитинстві, коли дерева були великими, а світ — яскравим яскравістю візерунків іграшкового калейдоскопу.

Олександр Садовський належить до тих художників, які укорінені в Культурі, у великому минулому образотворчого мистецтва. Ця укоріненість — свідоцтво справжньої Школи, володіння ремеслом, набутим у Одеському художньому училищі ім. М. Грєкова та Харківському художньо-промисловому інституті. Але як О. Садовському вдається за такої Школи, під тягарем «культурного вантажа» не допуститися епігонства, вторинності, а вміти трансформувати знання через власне світосприйняття і Талант — ось ще одне з «багатьох невідомих».

А. Ахматова про особливості поетичного ремесла писала:

Подумаешь, тоже работа, —
Беспечное это житье:
Подслушать у музыки что-то
И выдать шутя за свое.

Звичайно, ризиковано порівнювати камерність поезій та симфонічну могутність монументального живопису. Та як це не парадоксально, в роботах О. Садовського — монументаліста 1984–1993 років вгадується цей закон поетичного ремесла, ясно чутна музика великої класики. Вже в дипломній роботі — розпис інтер’єру середньої школи у місті Готвальді (Харківська обл.) — вгадується «відлуння» художників-монументалістів доби Проторенесансу. А в фресці «Дослідження металу» (адмінистративний корпус сумського зводу «Електрон», 1985) — голоси титанів Відродження. Оформлення фасаду Сумського обласного управління стандартизації та метрології (1990), що є поєднанням мозаїки та скульптурних рельєфів, — блискуча трансформація ідей художників-бойчукістів.

Олександр Садовський — буквально та метафорично — «вписаний» у місто Суми. Та й місто «вписалося», стало частиною життя художника. Саме тут на межі 1980–1990-х років сталася важлива творча метаморфоза — перетворення монументаліста на станковіста — ще одне «невідоме» в рівнянні творчої долі.

Станковий живопис, який зберігає родові «монументальні» риси, виявив до того часу приховану якість митця — запал гравця. Подібно музиканту з абсолютним слухом і віртуозною технікою, він з непідробним захватом «випробовував» себе в різних стилях і напрямках. Так, один з періодів — початок 1990-х — період абстракції, «падение в ересь» (за Б. Пастернаком) простих геометричних конструкцій, ритмічне чергування вертикалей і горизонталей. А більш пізні роботи такі, як «Друзі» (2001), триптих «Пейзаж з янголами» (2003), — результат гри з образотворчими кодами модерну та символізму.

Подіібно до того, як мудрий режисер на сцені, О. Садовський послідовно на полотні реалізував свою власну концепцію Світу, створив свою власну знакову систему, про що свідчить монументальний за кількістю робіт цикл початку 2000-х років «Життя як театр».

Подібно актору, він з захопленням змінював маски та ролі. Якийсь час О. Садовський перебував під сильним впливом естетики театру, котрий традиційно називають «театром абсурду». Конкретна художня продукція цього часу (наприклад, робота «Абсурдний сюжет», 1994) свідчить про те, що за своєю сутністю — світоглядною та художньою — він близький до Е. Іонеско та С. Беккета. Але близький не як абсурдист, що доводить безглузде існування безглуздого світу, а як парадоксаліст, що фіксує парадокси нашого повсякденного життя. До речі, «батьки абсурду» створений ними театр називали «театром парадоксу».

Акторська природа художника, його талант перевтілення позначилися в серії робіт «Сни колгоспника Івана Лисого». Здатність створити віртуального персонажа, дати йому власне, автономне життя, реалізувати «його талант», забуваючи про власне єство, — здатність, притаманна блискучим театральним акторам. А ще — це продовження ігрової традиції у вітчизняному образотворчому мистецтві, започаткованої Г. Нарбутом, який створив своєрідний літопис життя Лупи Грабуздова — «українського Козьми Пруткова» (М. Рильський).

У мистецтві оволодіти професією можна, лише отримуючи її з рук справжнього Майстра. О. Садовський саме той педагог, котрий вміє навчити ремеслу, виявляючи творчу індивідуальність кожного учня. Саме ця здатність була притаманна давнім філософам. Вони залучали учнів до діалогу, до високої інтелектуальної гри, яка, зрівнюючи співрозмовників, вчила й одночасно давала велику художню насолоду.

Зазвичай про художників кажуть як про маргиналів, що перебувають на межі двох світів — реального та віртуального. Але це не зовсім так, тому що Художник створює цю — іншу — реальність, уможливлює її існування. Художня реальність О. Садовського — перетворений досвід минулого, висока ступінь концентрації філософських ідей, світ складних візуальних образів, які розповідають глядачеві про швидкоплинне та вічне. А сам художник, відкритий світові й такий, що відкриває світи, так і залишається таємницею, «рівнянням з багатьма невідомими».

Валерій Панасюк,
кандидат мистецтвознавства, доцент